Балтійське тріо

 

Зібравши за звичкою туристичні наплічники і взявши фотоапарати та квитки, ми зайшли у напівпорожній вагон потягу «Київ – Мінськ».

 

Незначний «шмон» на українській та білоруській митницях, доба в дорозі – і ось ми вже стоїмо перед грізним шенгенським дядьком, який прискіпливо вдивляється в наші паспорти. Після вдало витриманої паузи литовський прикордонник промовляє до нас «Sveiki atvyke!» (Ласкаво просимо!). Ми, майже за Станіславським, не віримо, хоча й розуміємо, що півтора тижня на нас чекають втіха європростором та мандри автостопом. І, майже за Чеховим, нам усміхатимуться три сестри, тільки не ті, що хочуть «в Москву! В Москву!», а якраз навпаки.

 

 

Перші кілометри «забугрових» шляхів вітали нас охайними хатинками литовців та великими сучасними складами, що сигналізувало про здобутки європейської логістики і наближення до столиці. В’їхавши у Вільнюс, наша команда після здійснення трьох важливих по прибутті в чужу державу кроків – обмін валют, купівля стартового пакета місцевого мобільного оператора та, власне, дзвінка до тутешнього знайомого аборигена – рушила у напрямку потрібного тролейбуса.

 

Рогатий електродруг зустрічає нас учетверо вищими цінами на проїзд, ніж у Києві. Через півгодини ми опиняємося в квартирі гостинних литовських друзів і помічаємо ту знамениту телевежу, яка 13 січня 1991 року стала епіцентром змагань литовців за свою незалежність. У той неспокійний день, коли радянські війська намагалися захопити цю вежу, загинули 13 мешканців столиці, які стояли в рядах захисників свободи слова та прав людини. Згадані події історики вважають прологом до остаточного розпаду СРСР.

 

Але час зануритися в історію ще глибше: ми знайомимося зі старим середньовічним середмістям – серцем Вільнюса. Перші кілька хвилин у нас трималося стійке враження, що ми випадково потрапили десь у Львів. Стара забудова, вузенькі вулички та неквапливий ритм життя...

 

Вільнюс, як і будь-яке європейське місто, славиться величезною кількістю храмів: тільки католицьких тут налічується понад 40, православних дещо менше – 18. Найвидатнішими вважають Кафедральний собор Базиліка, Костел Святої Анни, Знаменську церкву, Церкву Святої Трійці.

 

Також мандрівникові не зайве побувати й на місці, де колись височів замок князя Гедимінаса (Верхній замок), перші згадки про який знаходять у текстах 1323 року. Сьогодні від нього залишилися лише однойменна башта і грандіозний артилерійській бастіон.

 

Однак дорога кличе далі. Виплутавшись із тенет спальних районів, ми вирвалися на околицю Вільнюса у пошуках попутного транспорту до другої балтійської країни – Латвії.

 

 

 

Як виявилося, щоб швидко «злапати» автівку, охочу підвезти мандрівних туристів, потрібно лише почепити на кепку український прапорець, до плеча прив’язати латвійський, написати на твердому аркуші паперу Riga, а також запастися сувенірами з Неньки – задля бартерних розрахунків. Вперед! Вже за 5 хвилин біля нас зупинилася машина з подружжям, яке запропонувало проїхатися з ними до найближчого населеного пунк­­ту на шляху до Риги, а далі їм треба звертати.

 

Розмова зав’язалася миттєво, адже хоча в країнах Балтії й не знають української, все ще пам’ятають старі часи, коли усі розуміли російську. Тоді, як відомо, прибалти принципово не розмовляли у себе вдома з туристами на «общєпонятном», але зараз потреба в такому м’якому протесті для них відпала.

 

Нас цікавили передусім ставлення до нашої держави і північно-східного сусіда та нинішня економічна ситуація в Литві та Латвії… А ще – що ж то за сітка, яку встановили тут уздовж шляху? Як виявилося, литовський народ теж відчув тягар кризи, але, вочевидь, проблеми України їм і не снилися. Тертя ж із Росією в Литви автоматично зникли з припиненням вільного перетину кордону. Щодо сітки… Та то щоб тваринки не забігали з лісу під колеса.

 

На фото Рига

 

 

Кілька попутних машин та приємних співбесідників – і ми ще в одній столиці.

 

Наближаючись до старого міста, помічаємо, як перед очима виростають високі шпилі старовинних будівель. Побачивши лише частинку краси, ми відчули значний азарт і вже рвонули б у її епіцентр, якби не потреба влаштуватися на ніч у місцевому хостелі. І ось черговий шок. Ціна за ліжко-місце в непоганій кімнаті – 7 латів, що дорівнюють 10 євро. Потрібно сказати, що латвійська грошова одиниця непогано обскакала долар і вразила нас своєю вартісністю. У цій країні в магазинах не завжди побачиш паперові гроші, адже 1 лат (у вигляді срібної монети) коштує наших 15 гривень і найчастіше туристові доводиться оперувати дрібними монетами, які розміром не більші за наші копійчані.

 

Зв’язавшись із приятелем з Риги, ми скористалися ще однією нагодою розвіртуалізуватися (більшість наших знайомих з цих країн ми бачили тільки на фотографіях у блогосфері livejournal.com) і випити чашку чаю з прекрасними місцевими десертами.

 

Наступні наші 10 годин були присвячені лише старому місту, і ми не пошкодували: побачили Будинок братства Чорноголових, Лютеранську церкву Святого Петра, Церкву Святого Іоана та Собор Народження Христа. Музей окупації Латвії, вважаю, має відвідати кожен, а спокій, що кружляє у сумирних ризьких вуличках, допоможе будь-кому відновити емоційну рівновагу й поліпшити здоров’я після такої експозиції.

 

…Ось і ще одне чудове місто прощається з нами, і в нас попереду шлях до найпівнічнішої країни Балтії – Естонії. Вийшовши на дорогу, ми знову відчули радість від легкості знаходження спільної мови з місцевими водіями.

 

 

 

Таллінн подарував нагоду Тижню приєднатися до української делегації, яка прибула сюди для участі в естонському проекті «Євроатлантична інтеграція: досвід Естонії».

Здивувавши відкритістю і модною транспаретністю, нас люб’язно запросили до естонської військової частини. Зокрема, для наочного підтвердження високих стандартів рівня життя в країні, що вступила до НАТО Військові казарми, в яких проживають естонські солдати, своїми євроремонтами нагадують дорогі готелі. Молоді військові живуть по восьмеро осіб в одній кімнаті, а не по півсотні у бараці, як буває в Україні. Володіють, окрім особистої зброї, кожен персональним комп’ю­тером із підключенням до інтернету. І крім того, що отримують прекрасне харчування, ще мають змогу щовихідних (!) відвідувати рідну домівку.

 

Естонці сьогодні можуть дозволити собі виїзд на пікнік у вихідні дні до будь-якої країни Європи. Цікаво, що пересічні громадяни тут перестали озиратися на Росію, адже переконані: у разі агресії на допомогу прийдуть інші держави – члени НАТО.

 

Естонські колеги провели для нас кілька екскурсій. Побував я, так само як у ризькому, і в талліннському Музеї окупації Естонії Радянським Союзом. Побачив печальну, але цікаву експозицію з речей, що належали відправленим у радянські концтабори громадянам Естонії.

 

...Неподалік історичних мурів столиці плескаються води Фінської затоки. Це місто тепер завжди асоціюватиметься у нас із криком мартинів, відчуттям належності до стародавнього ритму життя та уявленням естонських берегів як кінця суходолу й початку нової пострадянської ери. Трохи заздрісно: це балтійське тріо – Литва, Латвія та Естонія – таки зуміло зробити швидкий стрибок зі свого радянського середньовіччя в сучасну Європу.