День Перемоги – одне з шести офіційних національних свят України, якщо не рахувати релігійних. Функція свята, вочевидь – гуртувати країну, дати відчути народові його спільну долю – і в минулому, і в майбутньому. Натомість (і я навіть не боюся наврочити, бо це неминуче) 9 травня знову стане днем взаємних образ, днем розбрату. До того ж, «свято зі сльозами на очах» – це передусім свято літніх людей, які почуваються найменш здоровими й найбільш соціально вразливими. Отже, реакції знову будуть вкрай емоційні, немає на те ради.
Всі необхідні слова вже нібито сказано: за останні роки вийшли друком кілька серйозних історичних книжок, чимало статей, телевізійних програм і документальних фільмів – особливо варто відзначити серіал «Війна: український рахунок». Висновки істориків та свідчення очевидців доводять: українці в тій війні стали заручниками в зіткненні чужих держав.
Чужих – адже, попри лояльність певної частини населення до сталінського СРСР, його інтереси нам були так само чужі, як і Німеччині чи Італії. Не ми перемогли в цій війні. Хоча не зовсім так: за підсумками Другої світової Україна здобула, врешті-решт, територіальну цілісність, приєднавши до себе західні етнічні землі, а також стала окремим суб’єктом міжнародного права – хай навіть і декоративно. Але, будьмо відверті, навряд чи червоноармієць із Полтавщини чи Донбасу проливав свою кров за те, щоби УРСР стала ляльковим членом ООН.
Війна для політиків та дітей
Для політиків війна – це період між її оголошенням та підписанням миру (чи капітуляції), внаслідок чого одна сторона поступається іншій частиною територій, суверенітету, певною кількістю трофеїв, певною сумою контрибуцій чи репарацій. Для учасників – нескінченне випробування на мужність і витривалість. Для дітей учасників – можливість дивитися кіно про «наших», співчувати «нашим» і ненавидіти «не наших». У тім-то й проблема, що сьогодні незрозуміло, хто для нас «наші». Донедавна навіть питання так не могло постати, принаймні, на схід від Рівного: звісно, «наші» – це ті, які з червоною зірочкою, «не наші» – ті, які зі свастикою. Це «наші» своїми грудьми затулили Батьківщину, це вони звільнили світ від коричневої чуми.
Так було, доки наприкінці 1980-х не з’ясувалося, що впродовж майже двох років війни (два роки з шести!) СРСР та Німеччина були в ній практично союзниками. За цей час німці захопили частину Польщі, Данію, Норвегію, Люксембург, Бельгію, Голландію, Францію, намагалися висадитися в Британії. Совіти ж зайняли решту Польщі, Естонію, Литву, Латвію, частину Румунії, частину Фінляндії. В такій хронологічній межі поняття «наші» та «не наші» втрачає визначеність.
Далі, чи були радянські солдати «нашими» для західних українців, які у вересні 1939-го зустрічали їх із хлібом-сіллю? Були, але не довго – доки не почалися розстріли у підвалах новостворених відділків НКВС та масові заслання до Сибіру. Це, до речі, тема окремого дослідження: як за нетривалий час перетворити все населення окупованого краю зі щирих друзів на запеклих ворогів. Якби не цей, украй концентрований та наочний урок соціалізму по-сталінськи, навряд чи були б можливими спроби невеликої частини українців порозумітися з новими окупантами, тепер уже німецькими. Однак не слід забувати, чим відносини із загарбниками закінчилися для тих, хто переймалися не лише власним виживанням чи бажанням помсти, а й
подальшею долею країни: арештом (Бандера, Стецько), концтабором (Бульба, Мельник), стратою (Ольжич, Теліга), геройською, двічі геройською, бо безвісною, смертю десятків тисяч у боях із ворогами з обох боків – зі сходу й із заходу (до речі, ще один забобон чи, радше, ще одна брехня: мовляв, у складі УПА були самі лише галичани – насправді, в партизанському русі брали участь усі українці, від Полісся до Слобожанщини й Донбасу, навіть був загін кубанців!). У цій безнадійній вірі – бо ніхто в історії ще не перемагав у війні на два фронти, та ще й у супроводі пропаганди і провокацій – мабуть, головний нерв українського опору, який ніяк не хочуть визнати нинішні свідомі чи несвідомі спадкоємці Сталіна. Справді, для кого були «нашими» партизани, які прийняли свій останній бій з НКВС через 16 років після офіційної перемоги СРСР? Хіба не для нас, нинішніх?
Що ж до наших (умисно пишу без лапок) у складі Червоної армії, то годі вимагати від них усвідомлення політичних процесів та національного інтересу. Для них усе було майже так, як у традиційному радянському підручнику з історії: комісари – ті хоч відносно свої, а тут прийшли чужі, німці, тож треба боронити рідний дім, виконувати свій чоловічий обов’язок, як і сто, і триста років тому. Вони виконали, добре виконали, і не їхня провина, що радянська тактика вимагала не шкодувати гарматного м’яса. Їхні жертви, їхні випробування, їхні рани – і навіть їхню нинішню розгубленість (тих, геть небагатьох, хто вижили і дожили) гріх зневажати. Інша річ, що підло користуватися цією розгубленістю, казати за них і замість них «ми», від їхнього імені таврувати як зрадників вояків з іншого табору, стоячи на святковій трибуні в гарних італійських костюмах.
Онуки трагедії
Заперечувати право вояків УПА вважатися ветеранами війни (і ніби випадково змішувати їх усіх із колаборантами батальйону «Нахтіґаль» та дивізії «Галичина» або просто поліцаями) аморально, протиставляючи їх переможцям Гітлера. Аморально, бо це означає стверджувати, нібито Гітлер – абсолютне зло, а Сталін – не абсолютне.
У лещатах двох цілковитих зол Україна зазнала безпрецедентних у новітній історії жертв. 2,5 млн фронтових утрат, 8 мільйонів разом із мирним населенням – себто п’ята частина народу, 40% усіх загиблих Радянського Союзу. Сьогоднішні українці – здебільшого навіть не діти, а онуки учасників і свідків великої трагедії. Зміниться ще одне покоління, й сааме питання «наші – не наші» у його безпосередньо-наївному, інстинктивному щодо тієї війни зникне. Так турки і татари для сучасного українця не носії загрози самому існуванню нації, як колись, а господарі популярних курортів і партнери (чи то пак конкуренти) з нафтопереробного бізнесу. Так поляки вже не споконвічні вороги, а найпослідовніші захисники українських інтересів у Європі.
Час, якщо йому не заважати, сам проводить відбір: ворожнеча й рахунки залишаються в минулому. Біль і сила духу зберігаються в пам’яті. Точніше, так: доки про них пам’ятають, спільнота жива. Щойно їх забудуть, і будь-які займенники: «ми», «наш», «наші» – втратять сенс. Бо вже не буде тих, кому вони належали.
.jpg)
