Недоконані, або "нація-ще-не"

 

У чому шкода. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»

 

Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.

 

 

Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.

 

Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!

 

 

Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!

 

Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.

 

 

Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».