Несільська ідилія

У чому шкода. Міф відводить українцям місце на периферії соціуму, поза центрами прийняття рішень, політичними та бізнесовими структурами, осередками вищої освіти, науки, професійної культури, міжнародних контактів, тобто поза модерним суспільством.

 

Переконання, ба навіть інтуїтивне усвідомлення, що село – «це наше всьо», більшість співвітчизників всмоктали аж ніяк не з молоком матері-селянки, а отримали переважно зі шкільних підручників із літератури та історії. Хрестоматійний образ працелюбного та співучого українця неодмінно містить у собі питомо селянські риси: любов до хліба і землі, «садок вишневий коло хати», пісню про рушник та чимало іншої землеробської атрибутики.

 

 

Міф, що ставить знак рівності між селом і Україною, напрочуд життє­здатний і тривкий не лише завдяки своєму тривалому історичному стажу, а й тому, що фактично є ровесником появи сучасної національної само­ідентифікації. На межі XVIII–XIX століть, коли шлях пошуку національної тожсамості проходили всі європейські нації, її еталонним мірилом була народна, «низька» культура. Вона, з погляду тогочасної інтелігенції, найбільше втримала в собі справжній «дух нації» й не була зіпсована космополітичною освітою і модою. Шукання народного духу інтелектуали доби романтизму розпочали з фольклору, звичаїв та їхніх безпосередніх носіїв – селян. Університетські професори, а то й просто аматори записують народні пісні, казки, легенди, збирають народний одяг, предмети побуту, описують звичаї, часто переносячи фольклорні сюжети й героїв у власні твори «високого жанру». Так із замилуванням міфологічним світом простих швабів, українців і шотландців з’явилися на світ шедеври братів Грімм, Івана Котляревського й Роберта Бернса.

 

Одразу за митцями селянство підняли на щит і лідери національних рухів. У «Книзі буття українського народу», програмному маніфесті першої української політичної організації – Кирило-Ме­фо­діїв­сько­го братства, її автор – історик і письменник Микола Костомаров – недвозначно заявив, що всі чесноти «южнороссов», за які вони, власне, й стали богообраним народом (демократизм, терпимість, волелюбність, працьовитість), найбільше проявилися саме в селянах. Мало не місти­чним втіленням цієї тези був сучасник Костомарова, легендарний Кобзар – Тарас Шевченко. Простий селянин, який вийшов з народу, промовляв страшні істини й пророцтва про долю України і попри те, що був франтом і людиною цілком світською, в очах інтелігенції набув іміджу месії.

 

Із якомога швидшою політизацією українського руху інтенсивно формувалося уявлення про «народний», тобто селянський, характер української нації, опертя на який було секретом успіху. Боротьба селян за землю та соціальні права проголошувалася боротьбою і за національне визволення. Не дивно, що ідейними предтечами українських політичних партій стали народолюби-«хлопо­мани» Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, які не тільки перевдягалися в селянські строї (замовлені, між іншим, у модних київських кравців), а й проголошували необхідність служіння селянину й спокутування своєї «соціальної провини» перед народом.

 

Політикам у свій спосіб вторувала творча інтелігенція: зі сторінок романів Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного до читача промовляли ідеалізовані персонажі «від рала», зовсім несимпатичні риси яких списувалися на ворожий українству (читай – селянству) соціальний клімат Російської імперії.

 

Зберегти селянство – означало зберегти націю. Втім, як виявилося згодом, романтичним українським політикам це було не до снаги. Коли під час столипінських реформ початку ХХ століття російський уряд стимулював еміграцію українських селян на Далекий Схід та в Середню Азію, щоб зменшити надлишок робочих рук у пореформеному селі, українська інтелігенція радо вітала ці кроки, свято вірячи, що в такий спосіб селянство збереже свою етнокультуру, уникнувши русифікації в місті. Таким чином було втрачено шанс українізувати місто й підготувати в ньому соціальну основу для масових українських партій. Наївно вірячи, що долю української автономії, а згодом державності вирішить селянська революція, українська інтелігенція віддала місто і його населення до сфери впливу загальноросійських політи­чних партій, що в більшості своїй були українофобськими. Зрештою це значною мірою запрограмувало програш Української революції та визвольних змагань, а українізацію міста здійснив уже більшовицький режим, використавши її для зміцнення свого становища в Україні.  

 

Анекдотичність і штучність міфу про Україну – селянську країну виразно проглядаються й крізь історичні реалії. З XV століття – загальноєвропейської урбанізаційної хвилі – західно-, а згодом і правобережні українські терени, що входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, досить швидко наростили густу мережу замків і фортець, які з плином часу перетворилися на повноцінні міста з магдебурзьким правом, купе­цькими та ремісничими цехами. Лівобережжя та Схід країни, зважаючи на нцестабільний кочовий світ, долучилися до цієї тенденції дещо пізніше – у XVІІ та XVІІІ століттях. І хоча вітчизняна урбанізація не мала таких масштабів, як, наприклад, в Англії чи Нідерландах, близько третини місцевого населення все ж таки проживало в невеликих містечках, будучи задіяною саме в міських секторах економіки та культури. Входження більшої частини українських земель до Російської імперії перекроїло адміністративний устрій і спричинило переважання в економічному розвитку сільськогосподарської кон’юнктури, поставивши таким чином жирний хрест на урбанізації як такій. За кілька десятиліть колишні магдебурзькі міста або ж столиці козацьких полків перетворилися на брудні й занедбані села, в яких було важко навіть запідозрити колишню славу і велич. Чудовими прикладами можуть бути хоча б гоголівські Миргород, Гадяч, Глухів або змальований Шевченком у руїнному стані Чигирин, що в миколаївські часи вже геть позбулися колишнього лоску гетьманських столиць.

 

 

Утім, неправильно перекладати відповідальність за культивування óбразу українця-селянина-селюка на саму лише інтелігенцію з її свідомісними викрутасами. Протягом останніх ста років маємо чимало промовистих прикладів того, як на цьому міфі відверто й цинічно грів руки не один політичний режим, що прагнув контролювати українські землі. Безкласовість (читай – однорідність) співучо-селянського народу була дуже зручною, щоб тримати його упокореним. Адже без провідників, тобто еліти, навіть найволелюбніша і найпрацьовитіша нація залишалася звичайною отарою. Так із цензурованих радянських підручників вітчизняної історії на тривалий час зникли згадки про українську шляхту, князів, козацьку старшину, українських дворян і підприємців. Усі елітні верстви чи то економічно успішні соціальні групи були неукраїнськими й пов’язаними з чужою державністю, накинутою українцям поляками, німцями або росіянами. Не гребувала нагадуванням своєму народові про його селянськість й українська політична еліта, яка ще за радянських часів, хизуючись походженням «від землі», цинічно розбудовувала систему кланового розподілу посад, квартир, дефіцитів. Генетичним продовженням «селократії» є й нинішні спадкоємці у владі, які вимагають «повернути борги селу».