Контури суверенітету

Росія свого часу поширювалася на сусідні землі, переміщуючи крок за кроком державний кордон від Московського князівства до меж Центральної Росії, потім – на Північ, згодом – у Центральне й Нижнє Поволжя, потім – на Урал і за Урал, на Далекий Схід, а згодом – на Кавказ.

 

Імперська експансія в ці регіони за жорстокістю не поступалася аналогічним «проектам» у Південній і Північній Америці, Африці й Азії, попри всі міфи про «добровільне» приєднання та «велику цивілізаторську місію» російської людини. Всі ці велетенські простори треба було контролювати, при тому, що росіяни не становили етнічної більшості. Способом вирішення цієї проблеми був губернський устрій: коли всю країну від Балтики до Тихого океану безвідносно до етнічного, мовного, культурного чи історичного чинника було поділено на губернії, наприклад, замість Литви – на Вільнюську й Ровенську. Проте в 1917 році це аж ніяк не врятувало імперію від розпаду.

 

Більшовики спробували «піти іншим шляхом». Вони надали етнічно визначеним територіям статус республік і автономій. Звісно, ці псевдодержавні форми були суто бутафорськими, що дало підстави одному західному політологу (тоді їх ще називали совєтологами) дотепно окреслити ситуацію таким чином: «Радянські республіки мають усі ознаки незалежних держав, що втратили свою незалежність». Але в 1991 році бутафорське стало цілком реальним.

 

 

Ба навіть більше, процеси розпаду зачепили й саме імперське ядро – Російську Федерацію (Чечня, Дагестан, Інгушетія, Татарстан, Якутія (Саха) тощо). Невипадково однією з найсуттєвіших ідеологем виборчої кампанії Владіміра Путіна в 2000 році було збереження територіальної цілісності Росії.

 

Певна річ, Путін не наважився реалізувати заклики московських радикалів щодо ліквідації всіх автономних утворень у країні (хоча деякі національні округи скасував: Комі-Перм’яцький, Коряцький, Таймирський, Ямало-Ненецький тощо. Зараз у стадії ліквідації два бурятські округи – Агінський і Усть-Ординський. Проте такі автономії, як Татарстан, Путіну й Мєдвєдєву сьогодні «не по зубах»).

 

Чимало аналітиків, ще починаючи з ХІХ ст., помічали якийсь суттєвий зв'язок між розмірами Росії й антидемократизмом її політичної культури. Величезну і напрочуд різноманітну країну втримати від розпорошення демократичними методами вкрай складно. Такі «монстри» взагалі погано піддаються ефективному управлінню, всупереч усім зусиллям вигадати якусь адміністративну «панацею».

 

У 90-ті роки минулого сторіччя з такою «панацеєю» виступив московський мер Юрій Лужков. Він запропонував зробити російські регіони потужнішими, бо справді, російським президентам і прем'єрам із їхньою об'єктивною, з огляду на особливості країни, схильністю до «ручного управління» дуже важко контролювати аж 89 (нині на кілька менше) суб'єктів федерації.

 

Натомість, на думку Лужкова, треба залишити 13-15 регіонів. Із такою кількістю московським володарям упоратися буде значно легше. Так, але тоді замість цілком залежних від центру Камчатської і Магаданської областей виникне величезне адміністративне утворення – Далекий Схід – від Чукотки до Уссурійської тайги, з Тихим океаном і Охотським морем, з островом Сахалін, неозорими Приморським і Хабаровським краями, що мають тисячокілометровий кордон із Китаєм, межують із Кореєю, Японією й навіть мають морський кордон із Канадою та США. І розмовляти зі столицею ця територія буде вже не приниженим обласним голосом…

 

Власне, так і сталося. Але Путін виявився радикальнішим від Лужкова, він створив не 13-15 регіонів, а 7 федеральних округів. Звісно, області, краї й автономії залишилися, але над ними виникла така собі московська надбудова на чолі з імперським намісником – сатрапом, якого призначає центр (а точніше – президент РФ).

 

До складу Центрального федерального округу належать області навколо Москви – історичне ядро Росії. До Північно-Західного – території навколо Санкт-Петербурга, до Південного – землі Північного Кавказу, Кубані, Ставропілля, Ростовської області тощо. До Поволзького – вся територія Середньої і Нижньої Волги (разом із тюркськими й фіно-угорськими автономіями), до Уральського також відійшов чималий шмат країни. Сибірський округ охопив величезні терени від Уралу до Забайкалля.

 

У цих округах є своя верховна влада в особі поки що залежного від Кремля, але абсолютно всевладного на доручених його піклуванню землях, намісника, є своя столиця як центр тяжіння для цього утворення. Подібна ситуація привчає людей і місцеві еліти до того, що Москва – столиця взагалі, а Петербург, Ростов, Нижній Новгород, Єкатеринбург, Новосибірськ і Владивосток – конкретно й практично.

 

У цих округах є свої окружні структури – прокуратура, намісництво МВС, податкові керівні органи тощо. Крім того, кордони цих округів випадково чи невипадково збігаються з кордонами військових округів Міністерства оборони та внутрішніх військ МВС. Усе це виразно нагадує колишні союзні республіки СРСР. Цікаво, що СРСР розпався майже точно по кордонах союзних республік. Напевно, саме тому цей окружний устрій так налякав деяких російських аналітиків, які побачили в цих федеральних округах усі ознаки протодержав.

 

Безумовно, допоки зберігається жорстка вертикаль влади від району до Кремля, будь-які природні сепаратистські тенденції будуть однозначно обмежуватися й каратися. 

 

Проте путінська владна вертикаль значною мірою тримається на розподілі центром величезних фінансових ресурсів у вигляді нафтой газодоларів. Але світова економічна кон'юнктура змінюється, і на наших очах ціна за барель нафти впала з май же $150 до $60. І це ще не межа, всупереч усій метушні ОПЕК.

 

В умовах економічної кризи в округах РФ може виникнути спокуса рятуватися нарізно. Тим більше, що левова частка природних ресурсів Росії зосереджена в Сибіру і на Далекому Сході. Між іншим, від Владивостока до штату Аляска значно ближче, ніж до Москви, не кажучи вже про близькі Пекін, Токіо й Сеул…

 

Кожний федеральний округ Російської Федерації – це мільйони квадратнихкілометрів території, десятки мільйонів жителів, промислова й транспортна інфраструктура, власні органи влади й управління. Це, зрештою, власні й тепер уже формалізовані кордони. Поки що багато тримається на особистій і корпоративній відданості намісників верховному володареві в Москві, адже спочатку на п'ять округів із семи було призначено генералів ФСБ, МВС і Міністерства оборони. Однак усе це спрацьовує, допоки немає економічних і геополітичних струсів і не виникає запитання: а чи варто ділитися з Москвою, чи, може, краще стати на шлях суверенізації й самостійного управління власними ресурсами? Тим більше, що всі необхідні для цього протодержавні інститути у зародковій формі вже є, а населення звикає до того, що Москва далеко, а свій адміністративний центр, точка консолідації поруч. Справді, це дивно, коли Москва, втративши союзні республіки, утворює щось аналогічне на своїй території … Чи, може, це глибокий розрахунок, щоб у недалекому майбутньому Російська Федерація розпадалася не хаотично й катастрофічно, а за заздалегідь визначеними кордонами, такий собі організований відступ? Якщо це так, то нинішнім володарям Кремля важко відмовити в деяких елементах геніальності…