Європа виглядає з Парижа інакше, ніж із Берліна, не говорячи вже про Варшаву чи Київ. Останні півроку Париж – це столиця головуючої в Європейському Союзі держави, це столиця Європи, хоча більшість французів досі тішаться думкою про те, що вона нею ніколи й не переставала бути.
Тому французькому президентові Ніколя Саркозі ніщо не перешкоджає всістися в літак і, нікого не питаючись, від імені Європи узгодити перемир’я у війні між Росією та Грузією. «Коли росіяни напали на Грузію, Вашингтон не відреагував, НАТО раптом десь пропало. Те, що існувало, – було ЄС. Ми втрутилися, й росіяни не дійшли до Тбілісі; президент Саакашвілі надалі перебуває при владі. Росія залишилася ізольованою при визнанні Абхазії та Південної Осетії. Це важливо», – говорить паризький елегантний євродепутат і впливовий радник Саркозі Ален Ламасур. Французам неважко працювати з росіянами. Вказує на це й той факт, що найгарніший паризький міст через Сену досі називається іменем передостаннього російського царя Алєксандра ІІІ, до того ж прикрашений царською символікою.
Протягом шістдесяти післявоєнних років у французькій еліті вкоренилася глибока недовіра до Сполучених Штатів, які відібрали у Франції та Європи світове визнання, й велика ілюзія про Росію, котра має стати для Європи, тобто Франції, союзником у позбавленні США їхньої домінації.
З Парижа України не видно. Вона загрозливо далеко, набагато далі, ніж Туніс, Алжир або Марокко, нарешті далі ніж Єгипет чи Ліван. Мільйони тунісців, алжирців та інших, яких у Франції об’єднують під поняттям «мігранти з Магрібу», є складовою французького повсякдення. Вони – одна з його основних проблем. Уже в Нансі, колись робітничому передмісті Парижа, куди ви доїдете приміським потягом за десять хвилин, це є невирішуваною проблемою. «Так, іноді тут підпалять якусь автівку, є квартали, де вже сама присутність поліцейської машини викликає напруження. Ми намагаємося не провокувати. Найгірше, що могло б статися, – це викликати конфлікт, коли б проти нас піднялися цілі вулиці», – говорить дещо розпачливо офіцер поліції з тієї далеко не найгіршої частини Парижа. Молоді нащадки мігрантів не мають освіти, не мають роботи. Вони не зносять Франції, в якій живуть, але назад до Африки їм повертатися не хочеться.
Українців у Парижі нема. Тобто вони є, але їх не більше ніж поляків, чехів, американців, а про росіян, яких скрізь багато, не йдеться. І все ж Франція зважає на Україну. До цього її змусило головування в ЄС, війна в Грузії та галасливий тиск країн на кшталт Великої Британії, Польщі або Чехії. «Ми дали Україні статус асоційованої країни. Це більше, аніж стратегічне партнерство з Росією. Це можливий максимум», – говорить про останній самміт ЄС-Україна французький дипломат у своєму офісі недалеко від паризького Будинку Інвалідів. І перераховує, що від початку головування Франція постійно гасить пожежі: «Ірландія відкинула Лісабонський договір, війна в Грузії, тепер фінансова криза...». А потім на одному диханні додає: «Союз повинен мати Лісабонський договір, щоб бути дієвим, бо інакше вперед не просунемося». Вперед тут, у Франції, означає і в напрямку до України, до партнерства з Росією, до рівноцінних стосунків із США. В напрямку до того, щоб Париж знову став одним із найважливіших міст світу. Щоб Ейфелева вежа не запалювала союзну синяву лише протягом піврічного французького головування, але постійно. Тому що Франція – це Європа. Принаймні тут у Парижі.
