У вересні 1989-го, за день до поїздки у Чернівці, я зіткнувся з приятелем-меломаном. Коли радісно сповістив, що їду на «Червону Руту», його очі раптом округлилися. «Ти що, несповна розуму? Це ж збіговисько бандерівців, а шабаш той влаштовують львівські нацики». Я спробував заперечити, мовляв, фестиваль роблять студенти Київської консерваторії Тарас Мельник, Анатолій Калениченко й Кирило Стеценко, які розробили концепцію імпрези, а втілюватимуть її молоді режисери Сергій Проскурня та Сергій Архипчук. І що туди їдуть мої друзі, зокрема «ВВ», «Кому Вниз», «Зимовий сад», «Брати Гадюкіни».
Понизивши голос, приятель вів далі: «Мій тато в ЦК працює, він сказав, що туди вже відправили полк офіцерів КДБ і снайперів. Тож у разі чого нацики навіть не рипнуться». Повернувшись за тиждень із Чернівців у стані цілковитої ейфорії, я прочитав репортаж про «Руту» в газеті «Правда Украины», де Андрія Середу, Тараса Петриненка і Віктора Морозова називали буржуазними націоналістами, а їхню музику – низькопоклонством перед Заходом. Лексика і перелік звинувачень нічим не відрізнялися від пріснопам’ятних 1930-х. Стаття була підписана прізвищем батька мого приятеля-меломана.
У Чернівцях я снайперів і кадебістів не бачив, але їхня присутність відчувалася на клітинному рівні. Знаєте, це неповторне відчуття, коли сидиш у затишному Літньому театрі й слухаєш ніжні пісні про любов до рідної землі у виконанні видатних бардів, а тебе й усіх інших оточує чималий загін міліціонерів із собаками. Тоді й спадає на думку: чому люди з гітарами такі небезпечні, а менти з вівчарками – ні?
Після озвучення офіційної заборони виконання Петриненком його нових пісень «Народний Рух» та «Україна» фестивальна братія відмовилася виходити на фінальний концерт. Довелося дозволити, адже стадіон був повнісінький. Скільки здоров’я організаторам коштувало рішення влади перенести дійство разом із людьми й технікою за межі міста, коли всі вже були у Чернівцях! А регулярне відключення струму під час конкурсу? Тотальний спротив компартійців організатори, учасники і гості сприймали по-філософськи – як неминучу плату за подію, значення якої неможливо переоцінити.
За день до початку «Червоної Рути» країна ще спала летаргійним сном, назавтра ж прокинулася геть іншою. На фестиваль ми їхали громадянами СРСР і почувалися, даруйте, вівцями, які щосекунди чекають, що ось-ось з’явиться «хазяїн» із різаком і тоді буде непереливки. Звідти ж поверталися іншими, зі щемливим відчуттям, що ми вступаємо в нове життя без брехні й викривлених дзеркал. 1991-го в Запоріжжі на фінальному концерті імпрези Тризубий Стас співав «Гудбай, Компартіє, гудбай», а наступного ранку трапився ГКЧП. І ми всерйоз міркували, чи варто повертатися до Києва.
Минуло 20 років. Гран-прі «Червоної Рути-2009» отримала молода формація «Солома-гурт», що поєднала автентику з рафінованим джазом. Переможці в основних номінаціях також працюють переважно у стилістиці етно-ф’южн, і деякі з них – уже відомі колективи. Це «ПоліКарп», «ДахаБраха», «ТаРУТА», «ШоколаD», Млада. Поміж рокерів – поп-рокові «Мурени», «Оратанія», «Гапочка» й панківські «Верховна Зрада» і «Ценевам-Цекотам».
На окрему увагу заслуговують незрячі брати Золотухіни з Луганська, які, щоб заробити на квитки до Чернівців, співали на базарі. За те, що вони стануть зірками, поручився член журі Кирило Стеценко. Але коли сліпих хлопців вивели на сцену, для них не знайшлося й двох хвилин, щоб заспівати. Прикра нотка – це якщо м’яко висловитися.
Проколів у прямій трансляції УТ-1 було безліч, таке враження, що виступи «Кому Вниз», «Плачу Єремії» та «Вія» свідомо перекривали рекламними блоками. Національна телерадіокомпанія ще раз довела свою фахову безпорадність. І річ не в тім, що Віктор Андрійович заговорився, а тому ефір «поїхав». Ну не вміють у нас глобальне культурне явище висвітлити цікаво, багатогранно, креативно. Повірте, на стадіоні «Буковина» було набагато цікавіше, тому що там геніальну композицію «Суботів» Андрія Середи і «Кому Вниз» ніхто не переривав рекламою екзотичних курортів. І ніхто не заважав звучати справді народному хіту «Вона» у виконанні Тараса Чубая і «Плачу Єремії».
Не думаю, що пропозиція президента назавжди повернути фестиваль у Чернівці була слушною. Адже 20 років «Рута» літає вільним птахом найбільш зрусифікованими регіонами неньки і скрізь несе свій музичний меседж. Невже і далі в тих місцинах звучатимуть лише попса і блатняк? Це питання зовсім не риторичне.
І фінальний акорд: нещодавно президент присвоїв звання народних артистів Ірині Білик та Вєрці Сердючці. «Червона Рута» вшанувала антивідзнаками «Премія Шарікова» Ірину Білик, Наталю Могилевську та Яна Табачника (за показну російськомовність на сцені). І зробила це, на мою думку, цілком заслужено.
