Люди купують журнал заради того, аби щось зрозуміти. Принаймні, так хотілося б думати. Авжеж: по новини йдуть на CNN чи 24, по розваги – в таблоїди та глянець, по точні знання – в енциклопедії. А от нові змісти – це вже журнал. Ну, можливо, книжки. Деякі. Ми маємо пропонувати й продавати змісти. Пояснення – це такий самий товар. Тобто єдине, що не може собі дозволити продукувати журнал на кшталт Тижня, – це розгубленість. Навіть якщо ситуація навколо, м’яко кажучи, беззмістовна.
Я давно помітив, що колеги сприймають гучні події як подарунок: є про що писати. Відставка одного міністра, звільнення іншого – насправді я не переконаний, що тут достатньо матеріалу для глибоких висновків більше, ніж на сторінку. Бо важко сказати, де тут розбіжності політичних ліній чи світоглядів, а де суперечки інтересів, або ще краще – роздратування, зведення рахунків, те, що мовою шлюборозлучних актів називається «не зійшлися характерами». А як ще назвати ситуацію, коли політики топлять один одного, не рахуючись із наслідками для всього політикуму та цілої країни?
Звісно, падіння виробництва, безробіття, знецінення гривні й решта «побутових незручностей» нібито рано чи пізно передбачають припинення владою бойових дій усередині себе самої та оголошення певних узгоджених заходів. Спільна нарада керівників держави на початку тижня навіть давала на це надію.
Виявляється, природа бере своє, й годі тут шукати тривалих стратегій чи навіть переконливих пояснень. Себто розумні міркування можуть мати місце, а можуть і ні.
Ми виходимо з того, що успішні люди – розумні люди (навіть тоді, коли лаємо їх дурнями та пройдисвітами). Це не так, точніше, не завжди так. Будь-який успіх, передусім той, що викликає заздрощі, – адміністративний, фінансовий чи політичний – пов’язаний із характером. Спочатку характер, тобто наполегливість, цілеспрямованість, налаштованість на результат, врешті-решт нахабство, і вже тільки потім кваліфікація, професійні здібності, інтелект, культура.
Найяскравіший приклад перед очима в кожного: столичний чиновник-вокаліст, чия, м’яко кажучи, неадекватність не піддається сумніву, спромігся свого часу вибудувати потужну банківську імперію, а згодом, що не менш складно, її зберегти та вигідно продати, заховавши в надійному місці астрономічну суму. Побіжне знайомство з іншими членами українського, так би мовити, «Клубу мільярдерів» переконує: співвідношення геніїв та клінічних ідіотів у цьому середовищі таке саме, як і в будь-якій довільно взятій вибірці. Тобто ніщо людське їм не чуже.
Моїй приятельці пощастило: вона не втратила роботу. Їй просто скоротили робочий тиждень, тепер вона працює щодвадні. Так само скоротили й витрати на офіс: тепер моя подруга сидить в одному кабінеті зі своєю начальницею й має змогу чути всі її телефонні розмови. Як ви гадаєте, чим найбільше в цей доленосний час для свого бізнесу, кар’єри, а також усієї української економіки стурбована керівниця? Правильно: вона замовляє ювелірні прикраси. Шалено гарні італійські прикраси з емалі та білого золота. Начальницю не зупиняє те, що її чують дівчата, яким уже другий місяць затримують платню. Чи не так само поводиться частина українських еліт?
Ситуацію вичерпно колись описав німецький письменник Ганс Маґнус Енценсберґер: середня – себто нормальна – людина в ситуації вибору між порятунком майбутнього й питтям пива чи походом до перукарні схиляється до пива. Розум, раціональність, здоровий глузд тут категорично ні до чого. Людина, якщо вона не фанатик ідеї – Лєнін, Колумб, Савонарола, Павка Корчагін – влаштована саме так. Цінності та значущості можуть суперечити одні одним у кожен конкретний момент її існування.
Хіба це стосується тільки українців чи тільки українських політиків? Що ж, згадаймо позера Рейґана, бабія Клінтона, тупуватого Буша, не кажучи про гульвісу Єльцина чи демагога Берлусконі. Саме з огляду на недосконалість людської природи сучасні ефективні нації виробили систему запобіжників, серед яких не лише державний устрій, а й уся система суспільних комунікацій. У тому числі й демократична преса як фактор формування конструктивної громадської думки. Різниця в тому, що в країнах, про які йдеться, почуття самозбереження притаманне політикам за визначенням, громадська думка як така існує, а преса менше бреше.
