Нагадаю: перепис початку 1960-их років зафіксував 90% україномовних громадян УРСР.
Я давно помітив асиметрію у, здавалося б, симетричній ситуації: коли україномовний українець не хоче переходити на російську – це називається «націоналізм», коли ж російськомовний українець не хоче переходити на українську – це називається «защита прав русскоязычного населения». До такої аберації можна було б якось призвичаїтися, сприймаючи її як звичну обставину ландшафту, аж доки днями одна поважна пані на одному поважному ресурсі не розмістила
статтю «Звичайний нацизм?» . А щоби комусь не здалося, що різниця між словами «націоналізм» та «нацизм» суто лінгвістична, почала матеріал цитатою з Адольфа Гітлера.
Привід, звісно, – роз’яснення Конституційного Суду щодо обов’язкового дублювання іноземних фільмів українською мовою. Аргументи, звісно, – захист прав і свобод громадян. Ситуація певною мірою комічна. Вона нагадує відомий фрагмент із Корнєя Чуковского: «Дівчинко, чому ти плачеш?» «А я не тобі, я бабусі плачу». Плакати Верховній Раді, яка мала б, але так і не спромоглася прийняти сучасний закон про державну мову, наразі немає сенсу: депутати наші також плачуть. Вони плачуть у своїх баталіях і погоджувальних радах, а ми живемо за «Законом про мови в УРСР» зразка 1989 року.
Можна було б сприймати згадану публікацію як індивідуальну жіночу істерику, а можна як симптом чергового загострення хвороби, спричиненої, з одного боку, передвиборчими провокаціями (особисто я б наполягав саме на цьому слові) щодо офіційного статусу російської мови, з іншого – послідовною непослідовністю, лицемірством, боягузством і, врешті-решт, байдужістю.
Я закликаю моїх російськомовних співвітчизників на хвилинку уявити себе на місці пересічного україномовного українця. Про його права хтось згадує? Про його почуття, психологічний комфорт, культурні потреби хтось подбав – реально, а не декларативно, не на папері?
Формально: в Києві закривають російські школи. Справді, якщо подумати, жах. Для багатьох киян, очевидно, російська мова – рідна, Київ є осередком російської, російськомовної культури: Булгаков, Ахматова, Паустовскій походять звідси. Фактично: я опитав геть усіх своїх знайомих, які мають дітей шкільного віку. У жодній із «українських» шкіл, ліцеїв та коледжів, які відвідують їхні діти, навчання не ведеться виключно українською. Зазвичай, окрім курсів української мови та літератури, подекуди історії, більшість предметів викладають російською – і всіх усе влаштовує...
Формально: Національна рада з питань телебачення і радіомовлення впровадила квоти для українського продукту в ефірі. Маються на увазі як країна-виробник, так і мова програми. Фактично: квоти обходять дуже просто – шляхом залучення до копродукції якоїсь вітчизняної компанії та субтитрування дрібнесенькими літерами. У результаті прайм-тайм усіх без винятку каналів першого та другого ешелонів зайнятий російськими серіалами із сором’язливими вкрапленням новин (до речі, теж не завжди українською), документалістики та ток-шоу.
Формально: держава в особі Держтелерадіо фінансує програму «Українська книга» й приписує собі всі здобутки галузі (зростання обсягів на 26%, накладів на 13% за минулий рік). Фактично: темпи зростання «з нуля» можуть гіпнотизувати хіба що невтаємничених, згаданою програмою профінансовано аж 135 назв (!), у той час як асортимент типового книжкового супермаркету складається з десятків тисяч як мотлоху, так і першокласних російських видань, а в кутку сором’язливо, «задля годиться» стоїть поличка з вітчизняною продукцією.
Українець відчуває, що з нього знущаються. Це нормально? Ми цього прагнемо?
Час «назвати кішку кішкою». Передусім визнати, що українська мова потрібна не «купці національно стурбованих вихідців із трьох західних областей», як стверджують окремі високочолі віце-прем’єри, а всій українській нації – усім без винятку етнічним українцям, росіянам, євреям, полякам, білорусам, молдаванам, грекам і татарам. Нагадаю: перепис початку 60-х років минулого століття зафіксував 90% україномовних громадян УРСР, і динаміка зменшення за останні півстоліття тих, хто послуговується в побуті рідною мовою, мала б сприйматися як національна катастрофа в будь-якій країні. І чесно, вголос сказати: Україні потрібно те, що скрізь у світі називається позитивною дискримінацією (affirmative discrimination) як відповідь на: а) історичні політико-культурні викривлення, б) потужну і якісну культурну ринкову експансію з-за кордону. Написавши ці вирішальні слова, я перервуся на тиждень. По-перше, на шпальті більше немає місця. По-друге, почекаю відгуків.
